- Деталі
- Наш район
Символіку територіальних громад міста, сіл та селищ Красноградського району розроблено авторським колективом у складі: Муригіна Миколи Олексійовича і Фролова Костянтина Михайловича та затверджено рішенням Красноградської районної ради від № 178 від 26.10.2007 року.
Великий герб району
Центральною частиною Великого герба є гербовий щит Малого герба, який вписано у стилізовану рослинну золоту мантію. Внутрішня частина мантії має поле синього кольору з 14
золотими восьмипроміневими зірками, над щитом розміщено перехрестя шабель і жезла Гермеса. В нижній частині мантія переплетена срібною стрічкою з написами:
«Красноградський район», «1731» – з правої сторони (зліва від глядача), «1922» – з лівої сторони (з права від глядача). Обабіч Малого гербового щита розташовані два утримувача:
з правої сторони (з ліва від глядача) – запорізький козак в одязі початку XVIII сторіччя, який лівою рукою тримає гербовий щит;
з лівої сторони (з права від глядача) – козачка в одязі XVIII сторіччя, яка правою рукою утримує гербовий щит.
Зображення виконано з використанням графічної комп’ютерної програми і на підставі етнографічних досліджень українських та російських науковців. Будь яке співпадіння зовнішності утримувачів гербового щита випадкове.
Малий герб району
Малий герб територіальних громад міста, сіл та селищКрасноградського району, відповідно до сучасних вимог, має форму іспанського щита. В центрі щита розміщено золоте 
рельєфне зображення Бєльовської фортеці, у відповідності до схеми 1750 року. Щит герба розділено поєднаними греческим і перевернутим вилоподібним золотим хрестом на 5 частин, з використанням трьох кольорів: зеленого, червоного та синього, де розташовані срібні (білі) стилізовані зображення:
у 1-ому зеленому полі – бойової зброї;
у 2-ому червоному полі – колосів пшениці;
у 3-ому червоному полі – кобзи (попередниці бандури);
у 4-ому зеленому полі – розкритої книги;
у 5-у синьому полі – бурової вишки з лавровими гілками.
Малий герб, у відповідності до сучасних вимог, вписано у золотий декоративний картуш, що увінчаний рослинною короною.
СИМВОЛІКА ВЕЛИКОГО І МАЛОГО ГЕРБІВ
Головною фігурою гербового щита є золоте схематичне зображення Бєльовської фортеці. Поєднання вигідного ландшафтного і географічного розташування – на високому плато, захист водами річки, проходження Муравського торгового шляху, наявність лісу і розташування на кордоні степової і лісо – степової зон, мало велике значення у давні історичні часи для вибору майбутнього торговельного міста – фортеці. Невиключно, що опис про добре укріплене половецьке місто – фортецю на високому плато в Іпатіївському літопису має відношення, безпосередньо, до нашої місцевості, і князь Ігор в поході на половців спускався із Красноградського пагорбу і переходив річку Берестову.
Золота фортеця символізує історичну значимість місцевості району не тільки під час існуванні «Української оборонної лінії», а також в часи антів і кіммерійців, скіфів і сарматів, готів і гунів, у ІХ сторіччі на початку Х сторіччя в якості фортеці і торгового міста на північному кордоні Хазарського каганату, а після походу Святослава на Хазарський каганат – як фортеця на південному кордоні Київської Русі. З появою половців і втратою степових володінь Київською Руссю в якості добре укріпленого половецького міста – фортеці. В часи Золотої Орди місцеві мешканці – козаки були задіяні, як охорона кордонів татаро – монгольської імперії, і невиключне існування, в той час, на високому Красноградському плато укріпленого козацького форпосту. До кінця XVIII сторіччя територія нашого району не втрачала значення прикордонної і трактової фортеці зі змінною напрямку почергового застосування, з початку, як північний кордон Ногайського ханства, потім Війська Запорізького, і пізніше південний кордон Російської імперії.
Золотий поєднаний греческий і перевернутий вилоподібний хрест, стрічки якого поділяють гербовий щит на п’ять частин, символізують історичні торгівельні і сучасні транспортні шляхи Красноградщини.
Зображення бойової зброї уособлює символ волі і степового простору, символізує історичне і культурне багатство Красноградщини, вказують на багату історію району.
Зображення колосів пшениці – є ознакою сільськогосподарської направленості діяльностті жителів сучасної території району. З давнього часу Красноградський район славився здобутками у сільському господарстві. Сучасна Красноградщина – сільськогосподарський район, загальна площа пашні 79,1 тисяч Га. Основною спеціалізацією району є зрощування зернових та технічних культур.
Зображення кобзи – уособлює розвинуту сучасну культуру Красноградського району і культурну спадщину нашої землі, яка своїм корінням походе із далекого минулого.
Зображення розкритої книги – є ознакою значної ролі освіти в житті мешканців району, уособлює постійну турботу про зростаюче покоління. З історичних джерел відома що мешканці Українського степу, в тому числі сучасної території Красноградщини володіли письменністю та будівельними знаннями на відміну від кочівників. Перша державна школа на території району з’явилася у 1754 року
Срібне зображення бурової вишки обрамоване гілками лавру – є ознакою щедрості і багатства Красноградщини, символізує газовидобувну промисловість, як основне джерело економічного розвитку Красноградського району і добробуту його жителів. В 1966 році на території Красноградського району було відкрито газове родовище, що сприяло росту міста, збільшенню населення, розвитку економіки та промисловості району.
В якості утримувачів щита Великого герба Красноградського району використане зображення запорізького козака та козачки, які відображають місцеве населення Українського степу, в тому числі Красноградщини, своєрідний етнос, що склався на основі слов’янського племені антів під впливом племен кочівників і воїнів Київської Русі. Крім того образ запорізького козака і козачки втілює в собі українське козацтво і населення, яке приймало участь у відбудуванні фортеці та будівництві Української оборонної лінії.
Перехрестя шабель в різні віки було символом багатьох кочових племен, та його використання у Велекому гербі району відображає факт входження сучасної території Красноградщини до кіммерійської потім скіфської, сарматської, пізніше половецької держав, а потім до Вольностей Війська Запорізького.
Жезл Гермеса є ознакою розвинутої торгівлі на території району з давнії часів, завдяки проходженню торгового «Муравського шляху».
Зображення чотирнадцяти восьмипроміневих золотих зірок є ознакою об’єднаних територіальних громад та їх кількість співподдає з сумарною кількістю сільських та міської рад Красноградського району.
Напис «1731» з правої сторони на срібній стрічці (зліва від глядача) – відображає рік заснування адміністративної території з центром у Бєльовській фортеці, яка підпорядковувалась Воєнній колегії.
Напис 1922 з лівої сторони на срібній стрічці (з права від глядача) – відображає рік адміністративної реформи, внаслідок якої було утворено Красноградський район.
ОПИС ТА СИМВОЛІКА ПРАПОРА КРАСНОГРАДСЬКОГО РАЙОНУ
Прапор територіальних громад міста, сіл та селищ Красноградського району, являє собою прямокутне трьохкольорове полотнище із співвідношенням сторін 2:3. Прапор району створений з урахуванням історичної традиції. Кольори і розташування смуг на прапорі району відтворено у відповідності до прапору Бєльовського полку. У центрі прапора розміщено Малий герб територіальних громад міста, сіл та селищ Красноградського району. Від Малого герба по колу відходять 12 рівнопропорційних смуг, вужчі у центрі і ширші по краях, із послідовністю кольорів: білий, червоний, зелений. Кожна кольорова смуга відділена одна від іншої золотою стрічкою.
Пропорції прапора району узгоджені з розмірами Державного прапора України, загальна композиція прапора гармонує з геральдичним рішенням побудови герба району, а кольорові гами прапора з гербовими барвами.
ШТАНДАРТ ГОЛОВИ КРАСНОГРАДСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ
Штандарт голови Красноградської районної ради являє собою синє полотнище квадратної форми із співвідношенням сторін 1:1. У центрі штандарту розміщено Великий герб територіальних громад міста, сіл та селищ Красноградського району.
Загальна композиція штандарта гармонує з геральдичним рішенням побудови Великого герба територіальних громад міста, сіл та селищ Красноградського району.
ШТАНДАРТ ГОЛОВИ КРАСНОГРАДСЬКОЇ РАЙОННОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
Штандарт голови Красноградської РДА і являє собою синє-жовте полотнище квадратної форми із співвідношенням сторін 1:1. У центрі штандарту розміщено Великий герб територіальних громад міста, сіл та селищКрасноградського району.
Загальна композиція штандарта гармонує з геральдичним рішенням побудови Великого герба територіальних громад міста, сіл та селищ Красноградського району, а кольорові гами штандарта відповідають барвам державного прапору України.
СИМВОЛІКА КОЛЬОРІВ
золотий (жовтий) – ознака багатства, добробуту, сили, верховенства.
срібло (білий) – ознака чистоти, непорочності.
зелений – ознака достатку, волі, надії, радості,
червоний – ознака великодушності, мужності, відваги, сміливості.
синій (блакитний) – ознака вірності, чесності, шляхетності, бездоганності.
ДЕКІЛЬКА ФАКТІВ З ІСТОРІЇ
Перший герб та прапор Красноградщини— герб і прапор Украінського Ландміліцького корпусу і Української оборонної лінії.
26 серпня 1736 року було затверджено символіку Українського Ландміліцького корпусу - «полки повелено строить под знамена с вензелем императрицы».В основі герба використовувався овальний щит із червоним полем і золотим вензелем імператриці Анни Іоанівни, поміщений у центрі картуша однакової форми для польових, гарнізонних і ландміліцьких полків.
Картуші відрізнялися один від одного тільки коронами, що їх вінчали: імператорськими, царськими, князівськими, земельними, що символізують історичний статус тієї або іншої території. Також було затверджено прапор Українського Ландміліцького корпусу – полотно зеленого кольору із гербом корпусу по центру.Таким чином, із затвердженням символіки Ландміліцького корпусу, було затверджено перший герб і прапор Красноградського району як адміністративної території Української оборонної лінії.
У 1736 році територія Української лінії з адміністративним центром у місті - фортеці Бєльовська розкинулася від місця впадання ріки Орель у ріку Дніпро до Сіверського Дінця, проходила західними й північними берегами рік Орель, Берестова, Берека і складалася з 22 слобод, 16 фортець і 49 редутів.
Другий герб Красноградщини — герб Донецького пікінерського полку.
У 1776 році для Донецького пікінерського полку було затверджено герб: блакитний щит, поділений надвоє білою смугою, що символізувала ріку. У верхній частині щита були зображені навхрест лежачі шабля й спис, а в нижній частині – гроно червоного винограду із зеленим листям. З 11 червня 1764 року Донецький пікінерський полк займав територію від Бєльовської фортеці (Красноград) до фортеці Святого Петра (Ізюм) - всього десять фортець зі штабом у місті-фортеці Бєльовська. 10 серпня 1764 року до Донецького пікінерського полку увійшли 5 козацьких сотень: Китайгородська,
Маяцька, Орельська, Царичанська, Нехворощанська.
Герб Донецького пікінерського полку змінив герб Ландміліцького корпусу і став другим гербом адміністративної території сучасного Красноградського району.
Третій герб Красноградщини – герб міста Костянтинограда, повітового адміністративного центру.
7 березня 1842 року імператорським указом було затверджено герб міста Костянтинограда – адміністративного центру Костянтиноградського повіту, який використовувався у якості територіальної символіки.
Поштова марка Костянтиноградського повіту
- Деталі
- Наш район
На протязі сотень мільйонів років територія нашого району була занурена у Світовий океан і лише 14 мільйонів років тому північна частина Красноградщини розташовувалась на узбережжі Сарматського озера-моря.
Палеографічна мапа Харківської області 14 мільйонів років тому
Перші люди - неандертальці з’явилися на сучасній території району вже 150 000 років тому. 40 000 років тому суспільство стало більш розвиненим, ускладнилися і релігійні уявлення, неандертальця змінив тип сучасної людини. Кроманьйонець на Красноградщині жив у складних умовах, пов'язаних із сильними похолоданнями. Територія району являла собою степ і хвойно-листяні ліси. Основу господарства населення становило колективне полювання. Було відкрито спосіб добування вогню. Основою соціального ладу був матріархат.
Кроманьйонець (картина ЗденекаБуріана)
На території Красноградщини стоянка цього періоду була виявлена в 1960 році в селі Попівка, де учні школи знайшли кременевий скребок.У жовтні 2009 року жителем села Петрівка М.Мадикою Красноградському краєзнавчому музею було подаровано аналогічний кременевий скребок, виявлений на території села Петрівка.
Кременевийскребок (с. Петрівка, жовтень, 2009 рік).
Період VI - V тисячоріч до нашої ери в степах Придніпров'я збігається з неолітичною революцією - початком скотарства, розведенням культурних злаків, появою глиняного посуду, шліфування каменю. Це час великих міграцій народів, далеких господарських і культурних зв'язків. Неолітична епоха Красноградського району пов'язана із проживанням тут племен дніпро-донець-кої культури - протослов'ян.
Поселення періоду неолітичної революції (дніпро-донецька культура)
У період IV - III тисячоріч до нашої ери в житті людства відбуваються великі поворотні події, поширюються перші мідні вироби, розвивається скотарство, одомашнення великої рогатої худоби, овець, кіз, коней, людина впрягає в плуг бика, з'являється вершник на коні, було винайдено колесо. У степу з'явилися перші кургани. Населення території сучасної Красноградщини перейшло до землеробства: сіяли ячмінь, просо, овес. Виготовляли глиняний посуд, тканини, активно використовували кремінь, родовища якого були легко доступні й здавалися невичерпними. Було вдосконалено обробку каменю.
В епоху Бронзового століття - III тисячоріччя до нашої ери - кінець ІІ століття до нашої ери – Красноградщина входила до території яку населяли народи трипільської культури. Ця культура належала до найбільш розвинутої групи племен того часу. Трипільці були знайомі з обробкою заліза, міді, уміли виготовляти знаряддя праці, зброю, прикраси. Вони будували наземні прямокутні житла з дерев'яним каркасом і глиняною обмазкою. Ця культура відома своєю гарною керамікою з орнаментом у вигляді спіралей та ліній.Як і культура трипільців, світовим феноменом вважаються їхні величезні міста, з населенням до 10 000 жителів, із рівними рядами двоповерхових будинків, грамотно спланованими вулицями, широкими майданами.
Місто трипільців (картина М.Ю. Відейка)
Паралельно із трипільською культурою на території Красноградського району розвивалася культура скотарських племен, які виготовляли предмети з міді й бронзи. Яскравим підтвердженням цього служать знайдені на території Попівської сільської ради бронзовий і залізний наконечники стріл.
Наприкінці II тисячоріччя - початку I тисячоріччя до нашої ери у степовій зоні України, включаючи південь Красноградського району, з'явилося хліборобсько-скотарське плем'я кіммерійців. Це перше плем'я на території України, назва якого збереглася в ассірійських хроніках і в «Одіссеї» Гомера. Кіммерійці широко використовували залізо, завдяки цьому розвивалося землеробство й ремесла.Основним заняттям кіммерійців у VIII - VII століттях до нашої ери було кочове скотарство. На чолі племен стояли вожді - «царі». Проживали вони в невеликих, самостійно виритих і обладнаних напівземлянках.
Типи житлових будівель кіммерійців
Своїх небіжчиків кіммерійці ховали в курганах, що залишилися від попередніх культур або предків, лише зрідка влаштовуючи самостійно насипні кургани.На Красноградщині збереглися кургани, що датуються ІІІ тисячоріччям до нашої ери – І тисячоріччям нашої ери, загальною кількістю у 238 пам'ятників.
У VIII столітті до нашої ери в степах України кочували племена скіфів.І вже в V столітті до нашої ери скіфи утворили державу на чолі із царем Ареєм.Столиця створеного державного об’єднання була розташована на лівому березі Дніпра. На території Красноградщини скіфська культура розвивалася близько 500 років.
Скіфські воїни
Сусідами скіфів були сармати, близькі скіфам племена, якізаймалися скотарством. Із III століття до нашої ери сармати витіснили скіфські племена з території Красноградщини. За Геродотом, сармати походили від скіфів і амазонок приазовських степів. Основою суспільного устрою сарматів була родова громада, що включала групу родинних сімей.Жили вони табором у наметах, що нагадували намети монголів. Міст у сарматів не було. На одному місці сармати перебували доти, поки худоба не з'їдала траву, потім переміщалися в інше. При цьому кожне плем'я мало свою територію, вихід за яку приводив до міжплемінних воєн. Землянок та інших стаціонарних будівель сармати не будували, взимку вони утеплювали намети. Харчувалися сармати м'ясом, сиром, молоком.
Сарматське подружжя.
З кінця III століття нашої ери східні готи (остготи) розселилися уздовж Дніпра. При королі Ерманаріхіостготи утворили племінний союз, що об'єднав готські, скіфо-сарматські і слов'янські племена.
Воїн остготів.
В 375 році остготський племінний союз був розгромлений гунами – тюрко-мовними «хунну» та фіно-угорськими племенами Приуралля і Приволжя. Підкоривши місцеві племена і народи, гуни створили величезну державу від Волги до Рейну.
Воїн гунів
В 420 році в степах Придніпров'я війська гунів (чорних гунів) потерпіли поразку від військ акацирів (білих гунів). Після чого степ від Дніпра до сходу контролювали акацири.
В 463 році акацирів підкорили болгарські племена сарагурів і анагурів.Уже в VI столітті на степових теренах України, в тому числі Красноградського району, панували болгарські племена кутугурів.В 635 році болгарські племена на чолі з ханом Кубратом на території українських степів створили державу - Велику Болгарію, яка проіснувала більше 10 років і розпалася після смерті Кубрата на орди Батпая й Аспаруха.
У середині VIII століття під тиском арабських військ Хазарський каганат змінив свої кордони і в 750 році до складу каганату увійшла вся сучасна територія Красноградського району.На новій території Хазарський каганат створив державу зрозвинутою економікою й своєрідною культурою.За історичними дослідженнями, хазари не представляли особливої народності - Хазарський каганат був державою, щоскладалася із різних племен і народів. Хазари побудували в межах своїх володінь багато укріплених міст. На території степової України їх налічувалося 245. З них, за літописними сказаннями, відомі: Осенів, Сугров, Шуркань, Руком, Балін, Чевшлюїв, столиця каганату Ітіль і фортецяСаркел.Регулярні набіги на сусідні землі давали хазарам велику кількість рабів, яких продавали по усьому світі. Зміцнюючись на слов'янських землях за допомогою будівлі нових фортець, хазари здійснювали свої набіги на слов'ян усе частіше й частіше, обкладаючи їх даниною. У 835-836 роки слов'янські племена межиріччя Дніпра й Сіверського Дінця, у тому числі, і території Красноградщини, вели визвольну війну проти Хазарського каганату.
Визвольна війна слов’ян 835 – 836 років
У 858 році Хазарським каганатом, у значеннідержавної, була прийнята Християнська релігія.У 862 році, після відвідування слов’янських племен Хазарії християнським просвітителем і місіонером Кирилом і його братом Мефодієм, християнство прийшло на Красноградщину. Із хрещенням слов’яни зберегли свою культуру, побут і символи, наповнивши їх християнським значенням.
Хрещення слов’ян.
Прийняття у 865 році каганом та ітільською знаттю іудейської релігії викликало невдоволення серед його підданих, і в каганаті спалахнула міжусобна війна, що привела до занепаду Хазарії.Вторгнення в Придніпровські степи угорців, а потім наприкінці IXстоліття печенігів привело до послаблення влади Хазарського каганату на землях у межиріччі Дніпра й Сіверського Дінця.ВладуХазарії не турбувала доля цих земель, вони займалися стягненням данини зпокірнихїм народів. Таке становище не тільки стримувало розвиток слов’ян, але приводило їх до убогості й руйнування.Порятунок був у звільненні від ярма хазар і печенігів, і в 964 році київський князь Святослав, опираючись на підтримку слов'янських племен каганату, виступив проти Хазарії.Завершуючи розгром Хазарії, 3 липня 964 року дружина князя здобула нищівну перемогу над військом кагана, фортецю Саркел і столицю каганату Ітіль було зруйновано. Міста-фортеці Хазарії, розташовані в межиріччі Дніпра й Сіверського Дінця, без бою переходили під владу Святослава. Після походу Святослава, у 965 році, наше місто перетворилося на південний форпост Київської Русі.
Поселення слов’ян.
Дружинники Святослава й кочівники, що прийшли зіСходу, селилися поруч із племенами, які проживали на території нашого району, частіше на берегах рік біля бродів і переправ. Кочівники використовували слов'янський спосіб будівництва, переймали досвід ведення землеробства. У той же час слов'янські дружинники, створюючи свої родини, ріднилисяз кочівниками й приймали їхню побутову культуру.
Після загибелі Святослава, у березні 973 року, Київська Русь під тиском печенігів втратила контроль над більшістю володінь в українському степу, в тому числі і на землі Красноградщини.Грабіж і здирство викупу у місцевого населення, за відомостями Костянтина Багрянородного, настали відразу з приходом печенігів.
Воїн – печеніг.
В середині XI століття під натиском половців частина печенігів почала відхід до низин Дунаю, друга частина ослов’янилася, а третя - підкорилася половцям.До кінця XI сторіччя український степ було розподілено між половецькими ордами.
Половецький стан.
Літописи містять дані про половецькі міста в басейні рік Дніпро й Сіверський Донець: Сугров, Балин і Шарукань. Ймовірно, що опис про добре укріплене половецьке місто-фортецю на високому плато в Іпатіївському літописі має безпосереднє відношення до нашої місцевості, і князь Ігор у поході на половців спускався із Красноградського пагорба, переходив річку Берестову.
Поход князя Ігоря (художник В. Іванов).
У 1223 році Придніпровський степ зазнав нашестя тридцятитисячного татаро-монгольського війська. Половці звернулися по допомогу до князів Київської Русі. У битві на Дніпрів Зарубі об'єднане військо легко розсіяло супротивника. Через дев'ять днів, 31 травня 1223 року, у битві на річціКалка спільники зазнали нищівної поразки.
Битва на річці Калка, 31 травня 1223 року.
Війська татаро-монголів пройшли до Дніпра, спустошуючи все на своєму шляху, у тому числі зруйнували половецькі міста Сугров, Балин і Шарукань.У 1241 році більша частина татаро-монголів повернулася в Азію. Основу населення Золотої Орди склали половці й козаки, які залишились у степах середнього Придніпров'я й Причорномор'я. У часи Золотої орди мешканці поселень на території сучасного району – козаки, яких за іншими джерелами називали «бродниками» та «севрюками», «козаками україн», «ординськими козаками», «ногайськими козаками» і «тюркськими козаками» були задіяні для охорони кордонів татаро - монгольської імперії.
Бродник (козак).
Поразка Золотої Орди від Великого князівства Литовського у 1363 році, від Московського царства у 1378 році привела до розпаду Орди на ряд ворогуючих між собою улусів.Після поразки у Куликівській битві у 1380 році ординський темник Мамайзібрав нове військо для походу на Московське царство. Головну силу війська становили козаки. Біля річки Калка загони Кията Мамая було розгромлено військом хана Тохтамиша, який боровся за владу в Золотій Орді. Мамай відступив до Криму, де його було вбито.Син темника Мансур із залишками мамайового війська пішов до берегів річокБерестова та Орель, в землі, де проживали родини більшості воїнів. Великий князь литовськийЯгайло сприяв зміцненню поселень біля своїх кордонів, населення яких було ворожим до Золотої Орди. І в 1380 році син Кията Мамая – Мансур Мамай, з дозволу Ягайло, створив князівство, до складу якого увійшла сучасна територія нашого району.Створене князівство номінально увійшло до складу Великого князівства Литовського, але фактично було незалежним.
Мапа. Князівство Мансура Мамая у складі Великого князівства Литовського.
У 1508 році за участь в антипольському повстанні князів Глинських – нащадків Мансура Мамая правобережні землі князівства були конфісковані польським королем, а князівство ліквідоване. Ліквідація військового адміністративного утворення, відхід у Московське царство разом із князями Глинськими регулярних козацьких загонів,постійні набіги, грабунки й насильство кримських татар, ярмо польської шляхти змушували сімейних козаків межиріччя Дніпра й Сіверського Дінця, в тому числі і на території сучасного району, вливатися до складу Запорізької Січі і організовуватися в напіввійськові поселення.Хутори, села й міста на берегах рік Берестова, Орель, Самара й Дніпро переростали в поселення з найпростішим укріпленнями у вигляді рову й валу з тином. За ними козаки прикривалися під час раптового нападу татар, зберігали припаси й озброєння.
Козацьке містечко-фортеця.
Як і раніше, основними заняттями козаків залишалися торгівля, полювання, рибальство, бджільництво, скотарство й землеробство. Крім того, вони зберегли свої військові й соціальні організації в численних козацьких селах і поселеннях під керівництвом старшин та отаманів. Наприкінці XVIстоліття Запорізька Січ мала військово-адміністративний уклад. До складу території козацької держави входили величезні простори степової України, включаючи поселення сучасної Красноградщини, в тому числі - укріплене поселення на теренах сучасного Краснограда, яке у другій половині XVIIсторіччя мале назву - Пахомови байраки. В сучасній історіографії поняття «байраки» пов’язується з географічним терміном, тобто назву «Пахомови байраки» відносять до рельєфного визначення, що суперечить військовій термінології, яка використовувалася в Запорізькій Січі. «байрак» турецькою мовою – прапороносець.У козацьку мову це слово увійшло під час протекторату Кримського ханства і використовувалося в розумінні застави - віддаленого військового поселення на кордоні земель Війська Запорізького. Північний кордон Війська перетинав Дніпро й далі: по річці Орель і її притоці Берестовій виходив на притоки Сіверського Дінця.
Мапа. Запорізька Січ, XVII сторіччя.
У 1686 році територія сучасної Красноградщини у складі Запорізької Січі перейшло під протекторат Московського царства.
У 1707 році Московське царство започаткувало спробу підпорядкування непокірних територій, що не визнали реформу Петра I 1698 року.Під приводом «сыска беглых крестьян» війська під командуванням полковника Долгорукова Юрія Володимировича вдерлися на терени Війська Запорізького, але були наголову розбиті, а полковника - князя Ю.В. Долгорукова було вбито.В офіційній історії ці події описуються як «повстання верховських козаків під проводом козачого отамана Булавіна».
Козацький стан.
У 1708 році проти повсталих козаків Петро I направив 32000-у армію генерал - фельдмаршала Долгорукова Василя Володимировича - брата вбитого князя. Під час придушення «Булавінськогобунту» було спалено багато козацьких напіввійськових поселень, винищенобільше 7000 мирних жителів. Під тиском військ В.В. Долгорукова козаки, які залишилися живими, та їхні родини пішли зі своїх земель. У 1709 році зруйновані і спустошені козацькі напіввійськові поселення на території сучасного Красноградського району були віднесені до Київської губернії.
Мапа. Губернії Московського царства у 1709 році.
З метою захисту південних рубежів від нападу кримських татар і їх союзників Петро І створив Українську ландміліцію. 2 лютого 1713 року було оприлюднено Указ московського царя про створення в Київській губернії п'яти ландміліцьких полків.За рішенням Петра І полки передбачалося комплектувати, набираючи людей у Київській і Азовській губерніях із числа колишніх драгун, солдат, стрільців, козаків, гармашів і тих же чинів відставних людей «служилих» у віці від 15 до 30 років загальнимчислом 7 тисяч чоловік, по 3500 із кожної губернії. За основу для формування ландміліцьких полків бралися піхотні полки Жданова, Постельникова, Григорова, Воронцова і Буларта.
Українська ландміліція, 1713 -1731 роки.
4 квітня 1723 року імператор Петро 1 розпорядився збільшити чисельність Ландміліциі до шести полків. Час, що настав після смерті Петра I (08.02.1725 року), був важким для всієї російської армії і флоту, у тому числі і для Ландміліції.Процес формування ландміліцьких полків відбувався важко. Шість ландміліцьких полків спочатку називалися іменами своїх командирів: Карамзіна, Львова, Кигича, Іваненкова, Дуніна і Буніна. Указом імператора Петра II від 6 листопада 1727 року ландміліцькі полки було перейменовано, відповідно, в: Севський, Орловський, Курський, Брянський, Путивльський і Рильський, за сталою на той час традицією іменувати полки згідно з назвами міст і провінцій Російської імперії - звідки мали своє походження більшість воїнів полку. 7 грудня 1727 року всі полки було об'єднано в корпус Української ландміліції. Створення нових полків більше не велося, грошей на утримання вже існуючих виділялося все менше і менше, служба в ландміліції була вкрай важкою - для шести полків протяжність кордону була дуже велика, і корпус мало-помалу став приходити в занепад.На додаток до цього, почастішали набіги татар. Найбільше набігів було вчинено на територію Миргородського і Полтавського полків Гетьманщини, а також Охтирського, Харківського та Ізюмського слобідських полків. Усе це вимагало зміцнення кордонів.
Відродження Українського ландміліцького корпусу почалося у 1731 році і пов'язано вонобуло з будівництвом лінії фортець на кордоні Полтавського, Харківського та Ізюмського полків і Вільностей Війська Запорізького.
Мапа. Українська оборонна лінія на кордоні Слобідських полків.
Першим офіційним документом про зведення укріпленої лінії можна вважати Указ Військової Колегії від 25 травня 1730 року, яким пропонувалося генерал-майорові Де Бриллі оглянути місця між ріками Орель і Сіверський Донець із метою побудови там лінії фортець для охорони південних кордонів від татарських набігів. Інструкцією Урядового Сенату від 15 січня 1731 року наказувалося сенаторові генерал-лейтенантові Тараканову й генерал-майорові Де Бриллі для утворення поселень в Україні провести формування 20 полків ландміліції. За особистою участю президента Військової колегії генерал-фельдмаршалаБурхардаМініхапо Указу Імператриці Анни Іоанівни вже наявні шість полків були збільшені до 20 і мали наступні назви: Рильський, Курський, Севський, Бєлгородський, Брянський, Єфремівський, Козловський, Рязький, Старооскольський, Елецький, Борисоглібський, Лівенський, Воронезький, Валуйський, Тамбовський, Путивльський, Слобідський, Бєльовський, Орловський і Новооскольський.
Уперше територіальні кордони Красноградщина здобула 20 жовтня 1731 року по закінченні будівництва Десятої фортеці Української оборонної лінії.
Будівництво Бєльовської фортеці (картина Ю.Сиротенка).
Будівництво Лінії та її заселення покладалося на полки ландміліцького корпусу, гетьманські і слобідські полки. Від п’яти слобідських полків на будівництво Української оборонної лінії, навесні 1731 року, було направлено дві тисячі козаків та селян.У травні 1731 року гетьман Данило Апостол від полків Гетьманщини на будівництво Української оборонної лінії направив семитисячний загін на чолі якого було поставлено київського полковника Антона Танського.
В серпні 1731 року Гетьманська канцелярія визначила кількість робітників із володінь усіх перерахованих у грамотах власників кожного полку: селян полкових і сотенних міст, вільних військових сіл і висілків, а також віднесених монаршими грамотами і гетьманськими універсалами до ратушних, не включивши лише до списків підсусідків козаків, які знаходилися на Лінії. Усього пропонувалося вислати на Лінію 10 тисяч чоловік під командуванням «значкового товариша». З дворів вони повинні були відправитися 28 серпня, щоб 10 вересня прибути на місце та замінити козаків, які знадобилися для охорони Лінії на випадок татарського набігу.
До 20 жовтня 1731 року було збудовано Українську оборонну лінію довжиною у 120 верст (1 верста = 1066,781 метр), що нараховувала 10 фортець і 24 редути - від Донецької до Десятої включно, які з'єднувалися суцільним валом. Усі 10 фортець Лінії мали вигляд бастіонних чотирикутників. Перед лицьовою стороною фортеці, повернутої до ріки, споруджувалося укріплення трикутної форми.
План-схема ремонту Бєльовської фортеці, складено у 1754 році.
Всередині кожної фортеці містилися казарми, пороховий льох, провіантський магазин, цейхгауз (військовий склад для зберігання обмундирування, спорядження, озброєння й продовольства) і колодязь. Біля фортець будувалися укріплені слободи, де поряд із житловими й господарськими спорудами встановлювалися блокгаузи (спорудження із колод, пристосоване для ведення кругового рушничного й артилерійського вогню).
Блокгауз - дерев’яне спорудження, що пристосоване для ведення кругового рушничногойартилерійськоговогню, місто-фортеця Бєльовська.
Під захистом Десятої фортеці 20 жовтня 1731 року було розташовано адміністративний центр Української оборонної лінії, де розміщалися житлові будинки генералітету, а з 1736 року - службові будинки Канцелярії Ландміліцькогокорпусу, Ландміліцької комісії.
Відсіч нападу на Бєльовську фортецю.
З 1734 року – з переходом запорожців під протекторат Російської імперії відбувалося заселення сімейними козаками територій на півдні і півночі від Української лінії. Під захистом Бєльовської фортеці утворились охочі слободи.
План-схема. Місто-фортеця Бєльовська, складено у 1736 році.
Восени 1736 року, у східній частині міста-фортеці Бєльовська, на місці сучасної Центральної районної лікарні було розвернуто військовий шпиталь на 800 ліжок.
У 1738-1739 роках в місті-фортеці Бєльовська було побудовано дерев’яну церков Різдва Пресвятої Богородиці.
У 1740 році Українська лінія мала 16 фортець, з’єднаних оборонним валом, та 2 фортеці поза Лінією, 140 редутіві 22 слободи, в яких проживало 6167 однодворців.У цьому ж році Лінію було приписано до Бєлгородської провінції як автономну адміністративну територію з центром у місті-фортеця Бєльовська, якою керував Урядовий Сенат, а у 1742 році вона входила до системи оборонних споруд південного кордону Російської імперії і належала до другого округа фортець імперії. Начальником округубув призначений генерал-лейтенант Корнило Бороздін, а його помічниками - генерал-майори Баннер і Мартинов.У грудні 1741 року, за імператорським указом, 11 полків ландміліції розпускалися по домівках разом з амуніцією і стройовими кіньми у відпустку, а на постійній службі у складі Українського ландміліцького корпусу залишалося 9 полків, що утворили слободи уздовж Лінії: Єфремівський, Козловський, Рязький, Борисоглібський, Лівенський, Тамбовський, Слобідський, Бєльовський, Орловський.
Мапа. Землі полків Українського ландміліцького корпусу.
У 1743 році на детальну доповідь про стан справ на Українській оборонній лінії, яку було надано на розгляд Військовій колегії Ландміліційною комісією, Колегія запропонувала поселені при Лінії полки доукомплектувати ландміліціонерами одинадцяти інших полків та однодворцями відповідних провінцій імперії. Також в цих полках узяти кращих коней для гренадерів 9-ти полків, що проживають на Лінії. Для посіву забезпечити однодворцівнасінням, але помічників на Лінію не посилати, а ландміліціонерів зобов'язати заготовляти самостійно сіно для коней, а також нести у фортецях варту.
Солдатська слобідка.
Штаб-офіцерам дозволялося жити в містах своїх дистриктів, а обер-офіцерам -при своїх ротах у пристойних місцях, щоб ландміліціонери постійно знаходилися в «страху» і не забували правил військової служби. Офіцери не повинні були втручатися у сімейне життя ландміліціонерів, а лише слідкувати за утриманням коней істаном озброєння.
Штаб-офіцери Української ландміліції.
Вдома ландміліціонери повинні були носити цивільний одяг, а не військову форму. На місце померлих і взагалі вибувших однодворців даного дистрикту необхідно було вибирати нових, щоб не було жодної вільної вакансії. Офіцерам видавали звичайне жалування, щоб вони не мали підстав експлуатувати своїх солдат. Командири, що знаходилися у власних маєтках, не мали права очолювати свої команди, а вважалися у відпустці, їхнє місце займали ті, хто жив при ротах.Головний командирусіх полків Ландміліціїмав звання генерал-лейтенанта, а на допомогу йому призначався - генерал-майора і два бригадири (бригадні генерали).
Вулиці міста-фортеці Бєльовська.
У 1744 році в місті-фортеці Бєльовська було розміщено Генеральний військовий суд, у якому розглядалися судово-слідчі справи про військові злочини, про конфлікти між військовими і козацьким населенням.
План. Місто-фортеця Бєльовська, складено у 1743 році(На плані позначені: 1 - фортеця; 2 - «охочі» слободи, як прямокутники з літерою «N»; 3 - церква Різдва Пресвятої Богородиці, як фігура з літерою «B»; 4 - «троянда вітрів»; 5 – блокгаузи, як прямокутники з двома променями; 6 - поселення однодворців і торговців, як прямокутники з літерою «С»; 7 – казенні сади; 8 - ворота літерами «О» та «Р»; 9 – земляний вал Української оборонної лінії; 10 – дороги літерами «R»,«Q»,«S»).
Із розвитком підприємств і промислів в місті-фортеці Бєльовська з'явилися ярмарки. У 1745 році ярмарок було три, на які з'їжджалися купці з Коломни, Калуги, Орла, Тули, Старого Осколу, Вітебська, Курська, Бєлгорода і з багатьох українських міст. Місцеве населення продавало сільськогосподарські продукти і ремісничі вироби. У 50-х роках XVIII століття на території сучасного Краснограда починає розвиватися шовківництво. Обладнання шовкових заводів було нескладним. Біля шовковичних плантацій стояли дерев'яні сараї, а поруч із ними - вкриті рогозами столи, на яких годували шовкопрядів. В іншому приміщенні знаходилися дерев'яні мотальні для розмотування коконів. У «Шовковичному казенному саду», який розташовувався в межах вулиць Слобідська і Бєльовська сучасного села Піщанка, вирощувалися тутові дерева. Фруктові дерева і виноград вирощувалися в «Казенному саду», який розташовувався в межах вулиць 19 вересня, Садова та Мало-Садова сучасного міста Красноград. Із міста-фортеці Бєльовська до Москви, щорічно, вивозилося понад 200 пудів винограду. Багато жителів міста займалися ткацьким промислом. Власники ткацьких верстатів об'єднувалися у цехи.
Указом Урядового Сенату від 13 квітня 1752 року в місті-фортеці Бєльовська було створено школу для навчання дітей однодвірців и ландміліціонерів.У цій школі навчалось 25 дітей. На їх утримання було визначено 200 карбованців на рік. У першу чергу до шкіл зараховували дітей однодвірців у віці 7 років, що не мали батька і матері.
У школах вони повинні були утримуватися до 15 років, після чого їх слід було записати до комплекту полка, залежно від навчання і нахилів. Для підтримки дисципліни від полку виділявся офіцер, для навчання читанню і письму - писар; для навчання співу - унтер-офіцер, який мав ці здібності. Офіцери-інженери повинні були навчати арифметиці.Геометрії й інженерній справі належало навчати при штабі полка, що позитивно позначилося б як на ставленні до навчання учнів, так і на ставленні до своїх обов'язків учителів.Крім дітей-сиріт, у цих школах могли навчатися й інші діти ландміліціонерів і однодвірців, які повинні були утримуватися за рахунок батьків, але навчати їх повинні були всьому, чому вони забажають, «с большим старанием».
У 1756 році всіма збройними силами імперії, що проживали на Україні, командував граф Салтиков. У його підпорядкуванні перебував Генералітет Українського ландміліцького корпусу розміщений у місті-фортеці Бєльовська: генерал-поручик граф Девієр і генерал-майори Мордвінов і Лачинов.
Із 28 травня 1762 року Український Ландміліцький корпус став іменуватися просто Українським корпусом. Зміна назви, проведена за указом імператора Петра III, мала символічне значення, але тим самим був покладений початок процесу реформування Ландміліції.
15 грудня 1763 року указом імператриці Катерини ІІ була продовжена реформа Українського корпусу. Указ передбачав створення десяти піших полків двобатальйонного складу: Старооскольський, Бельовський, Козловський, Рязький, Тамбовський, Єлецький, Севський, Орловський, Брянський, Курський і один кінний Борисоглібський полк; комплектувати дивізію, як і колись, наказувалося місцевими однодворцями. Комплектація Бєльовського полку проводилася за рахунок однодворців, що утворили слободи на сучасній території міста Краснограда, сіл Піщанка і Берестовенька.
План. Місто-фортеця Бєльовська, 1762 року. На плані зображено під номерами: 1 — Бєльовська фортеця; 2 — заїжджий двір; 3 — Соборна церква в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці.
Цей порядок протримався більше 30 років. Нові полки склали особливу Українську дивізію, що перейшла у підпорядкування генерал-губернатора Малоросії, начальника малоросійських полків і запорізьких козаків графа Румянцева-Задунайського Петра Олександровича.
Граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович
За указом Катерини ІІ від 11 червня 1764 року на основі військових поселень від Бєльовської фортеці до фортеці Святого Петра — всього десять фортець зі штабом у місті-фортеці Бєльовська було створено Донецький пікінерський полк. До Дніпровського полку увійшли військові поселення від Лівенської до Козловської фортець зі штабом у Лівенській фортеці. Дніпровський пікінерський полк займав територію від Лівенської до Коз-ловської фортеці зі штабом у Лівенській фортеці.
Обер-офіцер Донецького пікінерського полку
10 серпня 1764 року на основі поселень Донецького та Дніпровського пікінерських полків було створено Катерининську провінцію з адміністративним центром у місті-фортеці Бєльовська. При створенні Катерининської провінції до неї увійшла значна частина земель Вольностей Війська Запорізького.
До території Донецького пікінерського полку у складі Катерининської провінції увійшли 5 малоросійських сотень: Маяцька, Орельська, Китайгородська, Царичанська, Нехворощанська; до Дніпровського пікінерського полку увійшли: Старосенжарська, Сокольська, Беліцька, Кишенська, Кобеляцька, Келебердянська, Переволочанська, Новосенжарська, Власівська, Кременчуцька сотні. За ревізією чоловічого населення віком від 17 років у 1764 році на території Катерининської провінції проживало:
- 13 078 однодворців;
- 39 212 малоросійських козаків;
- 5 526 козаків Слобідської України.
Мапа. Адміністративний поділ України у 1764-1765 роки
У 1768 році прискорилося перетворення ландміліцьких полків у регулярні. Вже з 16 січня 1769 року вони називалися піхотними і драгунськими. У цьому ж році Українська дивізія в повному складі увійшла до 2-ї армії під командуванням Румянцева. 2-а армія повинна була забезпечити прикриття Півдня Російської імперії від набігів татар, і на колишні ландміліцькі полки, добре знайомі із місцевістю, покладалася велика роль. За задумом Румянцева, головні сили дивізії утворювали три угрупування, що розташовувалися за Лінією, а фортеці і редути займалася гарнізонами, які входили до складу пікінерських полків. При цьому, гарнізон Бєльовської фортеці складався з однодворців і козаків села Піщанка, зарахованих до Донецького полку. У 1772 році доросле населення Катерининської провінції складалося з:
- 46 283 чоловіків,
- 44 868 жінок.
У 1773 році слободи Нова й Мала Водолага із Катерининської провінції були передані до складу Слобідсько-Української губернії. Імператорський Указ 1775 року виділяв міста в самостійні адміністративні одиниці. Місто, що виросло при фортеці, зберегло статус провінційного центра і свою стару назву: Бєльовська фортеця.
На початку 1775 року Катерининська провінція складалася зі слобод Лінії, поселень Донецького і Дніпровського пікінерських полків, поміщицьких поселень: Карлівка, Федорівка і Варварівка. Центром Катерининської провінції залишалося місто-фортеця Бєльовська.
Імператорським указом від 14 лютого 1775 року було створено Азовську губернію у складі Катерининської і Бахмутської провінцій із центром у місті-фортеці Бєльовська. Катерининську провінцію було розширено землями Азова і Таганрога, Війська Донського та Дніпровської лінії, Кінбурна із землями між Бугом і Дніпром.
Проведена ревізія 1775 року чоловічого населення Катерининської провінції у віці від 17 років зареєструвала 64 503 осіб. На запорізьких землях, включених до складу в Азовській губернії, було обліковано 36 574 чоловік: 21 728 чоловіків і 14 846 жінок. Населення проживало в 27 хуторах і 833 зимівниках.
Мапа. Катерининська провінція, 1774 рік – початок 1775 року
З 1776 року Азовська губернія складалася з Катерининської і Бахмутської провінцій, Торського повіту, повіту фортеці Святого Дмитра Ростовського, Таганрозького і Азовського повітів, Нової Дніпровської лінії, Керчі й Єнікале, повітів, утворених на землях Запорізької Січі: Барвенкіностенського, Кальміуського, Протовчанського, Самарського, Личківського, Консководського, і Землі Війська Донського. Губернським центром залишалося місто-фортеця Бєльовська. До складу Катерининської провінції входили її центр — місто-фортеця Бєльовська, 22 однодвірські слободи, Донецький пікінерський полк у складі Бєльовської, Козловської, Петрівської, Китайгородської, Нехворощанської, Прасковейської, Рязької, Орлицької, Маяцької і Царичанської рот, хутори вздовж Української лінії.
Мапа. Азовська губернія, 1775-1778 роки
Із 1775 року генерал-губернатором Азовським, Астраханським і Новоросійським було призначено генерал-ад’ютанта князя Григорія Олександровича Потьомкіна. У безпосередній залежності від нього перебували Новоросійський та Азовський губернатори, яким підпорядковувалися губернські канцелярії: Новоросійська — у місті Кременчуці та Азовська — у місті-фортеці Бєльовська. У місті-фортеця Бєльовська, на той час проживало 306 представників чоловічої статті віком понад 17 років.27 липня 1775 року було призначено губернатора Азовської губернії — генерал-поручика, командира Дніпровської лінії, графа Черткова Василя Олексійовича.
Губернатор Азовської губернії граф Чертков Василь Олексійович
У 1775 році, рішенням Синоду, на території степової України було створено церковну єпархію, яка отримала назву Слов’янської і Херсонської, з кафедрою в місті Полтава. За пропозицією князя Григорія Потьомкіна, указом імператриці Катерини II від 7 вересня 1775 року Азовську губернію було введено до нової Слов’янської і Херсонської єпархії.
На території Катерининської провінції у 1775 році діяло Катерининське духовне правління Бєлгородської єпархії, яке налічувало одну соборну і 36 приходських церков. Катерининське духовне правліннязнаходилося в слободі Нова Водолага.
У слободі Петрівка, з приходом на сто п’ятдесят сім дворів, діяла церкваЗішесття Святого Духу, службу в якій ніс священик Іоан Понамарьов. 31 жовтня 1866 року, замість старої будівлі церкви Зішесття Святого Духа, яка стала непридатною, в селі Петрівка було побудовано нову дерев'яну будівлю церкви Успіня Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії в одному зв'язку з дзвіницею. У 1930 році дерев'яну церкву розібрали: зняли куполи і зруйнували стіни, збитий хрест упав на землю і розбився на шматки. Дошки, забарвлені в білий колір, довго ще валялися селом, а бруси вивезли до Краснограда.
Услободі Березівка, з приходом на сорок чотири двори, діяла церква Троїцька, службу в якій несли священики Іоан Мокренський і Павло Роговенко. У 1795 році до церкви було прибудовано дзвіницю.
У селі Берестовенька, з приходом на сто двадцять сім дворів, діяла церква Покрову Пресвятої Богородиці, службу в якій ніс священик Григорій Тарасієвич. Церква Покрови Пресвятої Богородиці була побудована в 1765 році під керівництвом майстра з Нових Водолаг Акима Погребняка, мала п'ять куполів, величезні вікна, розграфлені перетинками на маленькі шибки, верхню частину стін біля самої основи прикрашали круглі вікна. Будувалася церква з дерев'яних брусів і обшивалася зовні дерев'яними дошками у вигляді горизонтальної «вагонки» без єдиного цвяха.
Свято-Покровська церква, село Берестовенька (малюнок П.Д. Мартиновича, 1873 р.).
У 1860 році до храму було прибудовано дзвонарню. У серпні 1907 року, при аномально високій температурі повітря - більше +400С, повністю згорів п’ятикупольний дах Покровської церкви та дах дзвіниці. Стіни храму і дзвіниці, а також церковне начиння парафіянам пощастило врятувати від пожежі. Антимінс та ікони перенесли до цегляної будівлі, розташованої на церковному подвір'ї, де протягом наступних п'яти років велася служба. У 1912 році на зібрані парафіянами кошти було відновлено дахи храму тадзвіниці. Вгрудні 1930 року,незважаючи на протести, Храм закрили, дзвони скинули і відвезли, «живцем» відірвали дзвіницю і знищили.
Свято-Покровський храм села Берестовенька, відновлений у 1942 році силами монахинь.
У 1931 році будівлю Покровського храму було переобладнаноу сільський клуб. Більшість сільських жителів були віруючими, і клуб не користувався популярністю, а в 1932 році в приміщенні церкви розташувалася МТС.
У 1775 році в місті-фортеці Бєльовська діяла церква Різдва Пресвятої Богородиці з приходом на триста вісімнадцять дворів, службу в якій несли протопіп Андрій Локошкін, священики Олексій Хандалєєв, Іван Горленськой і диякон Григорій Роговенко. Приїхавши навесні 1776 року до міста-фортеці Бєльовська, граф Чертков зустрів найкращого помічника в особі молодого священика Різдвяно-Богородицької церкви міста-фортеці Бєльовська — Олексія Хандалєєва. Побачивши працьовитість молодого священика, губернатор Чертков просив архієпископа Слов’янського і Херсонського Євгенія Булгаріса дозволити єпископу Огію Бєлгородському і Обоянському підвищити священника Олексія Хандалєєва в сан протопопа. 24 вересня 1776 року грамотою Самарському протопопу Хандалєєву були підпорядковані всі церкви й приходи уздовж рік Орель і Самара до Дніпра, а також по Дніпровській Лінії, що входила до складу Катерининської провінції. Самарське духовне правління розташовувалося в місті-фортеці Бєльовська. Пізніше, 17 лютого 1777 року, указом Катерины ІІ церкви Азовської губернії були підпорядковані трьом духовним правлінням:
Самарському —від міста-фортеці Бєльовська до річки Дніпро;
Катерининському — від міста-фортеці Бєльовська до Святогірського монастиря;
Бахмутському — від Святогірського монастиря до донських поселень.
З початком роботи цегляного Хомутовського завода,у 1776 році, графом Чертковим і протопопом Самарським Хандалєєвим було закладено фундамент церкви на честь Благовіщеня Пресвятої Богородиці. На будівництво нової кам’яної церкви кошти збирали всім приходом, значну частину коштів надав купець Григорій Скопін. Імператриця Катерина ІІ на будівництво храму у губернському місті «даровала бриллиантовый перстень со своей руки». Збудовано було православну церкву на честь Благовіщеня Пресвятої Богородиці у 1782 році біля перехрестя доріг на Харків та Полтаву.
Світлини 1928 року церкви Благовіщеня Пресвятої Богородиці і її дзвіниці
В період царювання Катерини II, з 1776 року, у всіх губернських центрах будувалися Присутні місця. У Російській імперії термін «Присутні місця» мав значення органу державного управління і використовувався для позначення його будівлі та приміщень.
Будівлю Присутніх місць адміністративного центру Азовської губернії - міста-фортеці Бєльовська було збудовано на початку 1777 року за проектом архітектора Поліванова Василя Семеновича.
Головний корпус Красноградського технікуму механізації сільського господарства, вулиця Соборна, 56
У 1778 році Азовська губернія мала поділ на 9 повітів: Катеринославський І, Олександрівський, Павлоградський, Ма-рієнпольський, Таганрозький, Торський, Бахмутський, Наталинський і Царичанський. Лише Земля Війська Донського не була поділена на повіти, а міста Керч і Єнікале залишалися за межами повітів.
Мапа. Азовська губернія, 1778 – 1781 рр. (складена у 1779 році).
Наталинський повіт за розміромвідповідавКатерининській провінції, за винятком території Дніпровського полку.Центром повіту стало містечко Наталинськ, яке було утворено в 1777 році на території зимівників запорожців дружиною губернатора - графинею НаталієюДмитрівною Чертковою (Семічовою).
Мапа. Наталинський повіт, 1778 - 1781 рр. (складена у 1779 році).
Цього ж, 1778 року, центр Азовської губернії було перенесено до Катеринослава I, що будувався, але фактично губернські органи державного управління до 1781 року залишалися в Присутніх місцях міста-фортеці Бєльовська. Із 1781 року Наталинський повіт знову було перейменовано у Катерининську провінцію, центром якої стало місто Костянтиноград, яке виросло при фортеці і отрималоназву у 1781 році на честь онука Катерини II- Костянтина Павловича. Сама фортеця Бєльовська зберегла свою назву.
25 травня 1781 року указом Святійшого Синоду Самарське духовне правління під керівництвом протопопа Хандалєєва було переведено до Новомосковська. Цим же Указом зі слободи Стара Водолага в місто Костянтиноград було перенесено Катерининське духовне правління, яке було перейменовано у Костянтиноградське. До цього духовного правління було зараховано і Слов’янський повіт. Присутнім у Костянтиноградському духовному правлінні було призначено протопопа Костянтиноградської Соборної Різдвяно-Богородицької церкви Івана Сулиму. Священиками церкви були Іван Курдіманов і Стефан Вербицький, канцелярією церкви завідував Григорий Бодянський.
26 березня 1783 року шляхом об’єднання територій Новоросійської і Азовської губерній було утворено Катеринославське намісництво. В цьому ж, 1783 році, до намісництва увійшов новостворений Костянтиноградський повіт, загальною площею 144256 десятин і населенням у 15326 чоловік, який було збільшено за рахунок земель Полтавського і Новосанжарівського повітів.
Мапа. Костянтиноградський повіт у складі Катеринославського намісництва, 1783-1796 роки
У 1783 році на території Костянтинограда проживало 314 чоловіків і 309 жінок. Із чоловіків: купців — 132 чоловіки, міщан — 83 чоловіки, цеховиків — 25 чоловіків, різного звання жителів — 66 чоловіків і 8 чоловіків — служителів церкви. У місті розташовувалося дві церкви: кам’яна православна на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці і дерев’яна Соборна Різдвяно-Богородицька. В Присутніх місцях розташовувалося повітове правління зі всіма повітовими місцями. У Костянтинограді та у всьому повіті, населеному малоросіянами і однодворцями, «воздух благорастворенный, вода сладка и здорова, в реках и озерах довольно разного рода рыбы; казенный лес, называемый Гомолским, к строению способный.., имеется фруктовых и тутовых деревьев сад, а также казенные шелковые заводы. Земля в уезде плодоносна и к хлебопашеству удобна…».
Ярмарки в місті проходили три рази на рік: 2 лютого — на День Стрітення Господнього; 29 червня; 21 вересня - на День Різдва Богородиці і тривали по чотири дні і більше.
У 1784 році Костянтиноградський повіт складався з міста Костянтинограда, п’яти солдатських слобод «Старої Української лінії», 28 сіл, 87 поселень і хуторів, у яких проживали 29542 чоловіків і 27183 жінок. Територія повіту становила 495668 десятин.
План. Місто Костянтиноград, 1784 рік
Відомо, що ще в 1785 році Катерина ІІ задумала оглянути південні області Російської імперії, але виконала свої плани лише два роки опісля. Справжня мета подорожі полягала у тому, щоб продемонструвати свою велич і владу над знову приєднаними землями, а також зустрітися з імператором Іосифом для обговорення місцевих спільних дій проти Османської імперії. Протяжність подорожі склала 5657 верст (6034,9 км), у тому числі 446 верст (475,8 км) по воді.Під час свого подрожу, 9 червня 1787 року о 6 годинівечора Катерина II прибула до Костянтинограда, де зупинилась на Заїжджому дворі, на перехресті вулиць Катеринославська і Бєльовська. Сьогодні - це двір і одна з будівель ПАТ «Укртелеком», розташовані на перехресті вулиць Соборна і Бєльовська. Вранці, 10 червня 1787 року, у Костянтинограді імператриця Катерина ІІ відвідала Храм Благовіщеня Пресвятої Богородиці і Соборну Різдвяно-Богородичну церкву, де дарувала срібну ризу протопопу Івану Сулимі та жалувала до руки чиновників різних посад, дворянства і дружин військових начальників. О 9 годині ранку імператриця здійснила поїздку через Старовірівку до Водолаги, де оглянула заклад із виробництва шовку і продовжила подорож через Мерефу до губернського міста Харків, у яке прибула о 8 годині вечора.
Будівля ПАТ «Укртелеком», збудована в першій половині ХVIIІ століття
Початок російсько - турецької війни 1787-1791 років викликав появу нових козацьких формувань та збільшення їх особового складу. 3 липня 1787 року, з однодворців Костянтиноградського повіту Катеринославської губернії та інших поселень Української лінії було створено особливий козацький корпус. 12 листопада 1787 року корпус одержав назву - Катеринославське козацьке військо, командуючим якого було призначено Матвія Івановича Платова.
Граф Платов Матвій Іванович
Під час війни Бєльовський полк переміщався по Криму: в 1793 році базувався у Севастополі, а в 1794 - у Сімферополі.
Рядові Бєльовського мушкетерського полку
Костянтиноградський полк легкої кінноти знаходився при Андалі у Криму ще з 1787 року.
Офіцер Костянтиноградського легкокінного полку
Із 1796 року почався період адміністративно-територіальних реформ, коли Новоросія позбулася не лише переданих їй земель Малоросії і Слобожанщини, а й територій Костянтиноградського, Бахмутського і Донецького повітів.
12 грудня 1796 року за Указом імператора Павла І було створено Малоросійську губернію та відновлено Слобідсько-Українську губернію в кордонах 1765 року.
18 серпня 1797 року за Указом імператора Павла І, від Катеринославської губернії до Малоросійської губернії відійшла західна частина Костянтиноградського повіту з містом Костянтиноградом; до Слобідсько-Української губернії відійшла північно-східна частина Костянтиноградського повіта.
Мапа. Заштатне місто Костянтиноград і Катеринославське намісництво, 1797-1801 роки
У 1799 році в Костянтинограді проживало 431 чоловік віком понад 17 років.
28 січня 1802 року з метою посилення центральної влади указом імператора Олександра І Малоросійську губернію було перетворено у Малоросійське генерал-губернаторство у складі Полтавської й Чернігівської губерній, і було наказано «в каждой из них быть по 12 уездов. В Полтавской — ныне существующим… вновь учредить 11-й Константиноградский, возобновя… прежде бывшее в Константинограде уездное или поветовое правление…»
Мапа. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802 року
27 лютого 1802 року були визначені кордони Костянтиноградського повіту в межах Полтавської губернії у складі: Багато-Чернещенської, Нефорощанської, Берестовеньківської, Піщанської, Малоперещепенської, Старовірівської, Ряської, Лебязької, Парасковеєвської, Русько-Орчиківської волостей.
Мапа. Костянтиноградський повіт у складі Полтавської губернії, 1802 року
У 1802 році у Костянтинограді було сформовано штаб повітової адміністрації. До його складу входили: городничий, казначей і 4 рахівники, 2 бургомістри і 4 ратмани. Також діяли міський Магістрат, міська Дума, Сирітський і Словесний суди.У 1803 році замість Магістрату, який відав справами купців і міщан, було створено Ратушу.Указом Сенату від 27 березня 1803 року «генерал-губернатору Куракіну було зображено: […] границу Полтавской губернии от Екатеринославской положить по реке Орели, присоединив к первой все пространство между реками Берестовою и Орелью лежащее, дабы тем, восстановив древние пределы Малороссии, соединить и сию издревле принадлежащую к ней часть под единое управление […], 4 декабря 1803 года Высочайше повелено, определить и границы епархии, которая вместе с тем переименована Полтавскою […]».За відомостями Ратуші, у 1804 році в повіті проживало 34 734 чоловік, налічувалося 368 вітряних млинів, 16 водяних млинів, 34 кузні, один пивний завод, 35 винокурень, 121 казан для винокурень, 8 кінних заводів, 2 заводи шленських овець. Основним заняттям селян було хліборобство і вівчарство.
На початку ХІХ сторіччя на півдні повіту на березі річки Орелі в маєтку поміщика С.Кочубея в селі Дубові Гряди і в маєтку, який належав поміщиці Н.Ковалевській, були знайдені джерела мінеральної води. У вересні 1804 року Костянтиноградський комісар Миргородський 8 пляшок води відправив малоросійському губернатору О.Куракіну. Після аналізу було встановлено високі лікувальні властивості води. З багатьох губерній сотні людей приїздили і приходили пити мінеральну воду. На прохання С.Кочубея, лікар Новак написав інструкцію про вживання води, але водолікарню було відкрито лише у 1902 році.
Костянтиноградська водолікарня, збудована у 1902 році (світлина 1964 року).
З метою розвитку виробництва сукна для армії міністерство внутрішніх справ Російської імперії ще у 1809 році викликало із-за кордону суконщиків. Вони прибули з Моравії, Богемії, Баварії. Колоністи були поселені у Полтаві, Кременчуці і Костянтинограді. Міністерство обрало для колоністівПолтавську губернію тому, що тут було розвинене вівчарство. Про це добре знав міністр внутрішніх справ князь О.Куракін, колишній перший малоросійський губернатор.
У Костянтинограді влаштуванням колонії керував повітовий маршал М.Балясний. Будівництво здійснював підрядчик - валківський міський голова, купець третьої гільдії Григорій Крамаренко. До приїзду колоністів було збудовано 40 будинків. Улітку 1809 року до Костянтинограду прибула 41 сім’я — 218 чоловік ткачів колоністів: Гіллер, Бейрлейн, Лейман, Петцольт, Синклейтер, Гільденбрандт, Шоффе, Рихтер, Фішер, Келлер, Заксентрейтер, Трешау, Ширман. Для управління справами колоній було створено посаду інспектора фабрик, на яку було призначено Іванова. В нього було трої помічників: у Полтаві, Кременчуці і Костянтинограді. Кожна сім’я отримала за рахунок казни окремий будинок, ткацький станок, необхідний інструмент і вовну.
Німецькі колоністи
У 1810 році в Костянтинограді нараховувалось 358 будинків і проживало 1680 мешканців. Крім того, в місті кожного року було близько 20 тисяч приїжджих.При військовому шпиталі у 1810 році у місті Костянтинограді була відкрита платна лікарня на 16 ліжок. Початок розвитку медичної справи та охорони здоров’я на Красноградщині було покладено у 1736 році при створені шпиталів Української оборонної лінії. Шпиталь Бєльовської фортеці було розраховано на 800 стаціонарних місць. У лютому 1856 року під час Кримської війни Костянтиноградський військовий шпиталь і Костянтиноградську лікарню з ревізією відвідав голова комісії з боротьби з тифом підполковник князь Долгорукий Георгій Олександрович.[ У червні 1864 року зі створенням повітових земських установ платна Костянтиноградська лікарня отримала статус земської лікарні.
Будівля земської лікарні, зруйнована у вересні 1943 року під час визволення Краснограда.
У червні 1812 року без оголошення війни французькі війська форсували річку Неман і почали наступ на Москву. Відсутність підготовлених резервів змусилаімператора Олександра I звернутися до народу з закликом народного ополчення.Полтавське ополчення складалося з козачого і земського губернських ополчень. Козачі полки формувалися на підставі указу від 25 червня 1812 року з осіб козачого стану і частково з казенних селян. Населення губернії виставило по 4 воїни зі 100 ревізьких душ. До кінця серпня створено 9 кінних полків по 1200 чоловік у кожному, всього 10800 чоловік.
Український письменник Котляревський, який формував 5-й Полтавський кінний полк, повідомляв губернатора: «...люди, принятые мною, хороши... большей частью поступают в казаки с удовольствием, охотностью и без малейшего уныния».
Земське ополчення створювалося в основному з кріпосних селян по 1-у ратникові з 25 ревізьких душ. Його формування почалося після публікації Маніфесту від 6 липня 1812 року, за рішенням губернських дворянських зборів. Загальне число ратників складало 16100 чоловік, у тому числі 6600 кінних. Начальником земського ополчення було призначено відставного генерал-майора Ф.Жевахова.Жителі Костянтиноградського повіту для ополчення зібрали 9 550 рублів і передали гармати, які зберігалися в Бєльовській фортеці.
Первинне земське ополчення ділилося на 4 відділи, у вересні 1812 року воно було переформоване в 4 піших і 7 полків кінноти, 6-сотенну команду для нестройової служби, батальйон для прислуги по госпіталях і артилерійську команду з 24 знарядь різних калібрів, з них 9 не використовувалися через неможливість підібрати до них снаряди. Ратники були озброєні списами, шаблями, незначна частина воїнів мала вогнепальну зброю.
Козак і штаб-офіцер пішого полку Полтавського ополчення.
У Костянтиноградському повіті було сформовано 6-й полк кінноти під командуванням майора Паскевича та 7-й полк кінноти під командуванням майора Макова.
Козак і унтер-офіцер полку кінноти Полтавського ополчення.
Після закінчення війни в Костянтинограді дислокувався 5-й єгерський полк, що брав участь в придушенні бунту в Чугуєві 7 липня 1817 року.
Штаб-офіцер і унтер-офіцер 5-го Єгерського полку.
У 1816 році було призначено нового генерал-губернатора на Полтавську і Чернігівську губернії князя М.Рєпніна. Ознайомившись з умовами праці і матеріальним становищем німецьких колоністів на Полтавщині, він подав доповідну записку уряду про важке життя німців. У зв'язку з цим Олександр I через міністра внутрішніх справ розпорядився вжити заходів, які значно полегшили життя колоністів. Із 1818 року кожен колоніст став самостійним ремісником, виробляв сукно із вовни і продавав його по 1,5 карбованця за аршин. Крім цього, усі сім'ї колоністів одержали по 5 десятин землі й обзавелися господарством.
На Красноградщині розвиток народної освіти бере свій початок із далекого минулого. Місцеве населення завжди ставилося до грамоти і писемності із почуттям глибокої пошани і в людях грамотних шанували носіїв вищого духовного розвитку. У 1802 році у Російській імперії було засновано Міністерство народної просвіти, а в 1803 році було затверджено початкові правила створення шкіл, якими наказувалося при кожному приході мати приходське училище або одне училище в суміжних приходах. У державних селах нагляд доручався священикові, в поміщицьких - поміщикові. Загальний нагляд покладався на доглядача місцевого повітового училища.Статут 1804 року поклав початок створенню повітових і приходських училищ. У повітових училищах викладали наступні предмети: Закон Божий і священну історію, про посади людини і громадянина, російську граматику, географію, історію, арифметику, початкові основи геометрії, фізику, природну історію техніки.
Перше повітове училище у Костянтинограді було відкрито у 1816 році. У рік його відкриття кількість учнів становила 17 чоловік, із них 15 дітей дворян, один - із міщан і один - син заможного селянина.
Перше повітове училище міста Костянтинограда на перехресті вулиць Полтавська і Вигонна (Шиндлера), відкрите у 1816 році
У 1833 році в місті Костянтиноград було відкрито повітову школу по вулиці Війсковій (Щучки).
Костянтиноградська повітова школа — сучасний Духовно-просвітницький центр Свято-Благовіщенського храму
Приходські училища за статутом давали елементарну освіту і готували дітей для вступу у повітові училища. У приходських училищах був лише один клас, де навчали писемності, читанню, першим діям арифметики, головним початкам Закона Божія і моралі. У 1828 році було прийнято новий учбовий статут, що регламентував адміністративний устрій середніх і нижчих учбових закладів. Статут зберіг триступінчату освіту: гімназії, повітові і приходські училища, школи. При цьому, новий статут ліквідовував можливість переходу з приходського училища до повітового училища. Приходське училище повинно було дати повну освіту нижчому стану. Першецерковно-приходське училище у Костянтинограді буловідкрито у 1834 році, аза 10 років їх у повіті було вже 6.
Будівля церковно-прихідського училища на вулиці Бєльовська міста Костянтинограда, збудована в 1834 році — сучасна будівля 4-го корпусу Красноградського технікуму механізації сільського господарства ім. Ф.Я.Тимошенка на вулиці Бєльовська міста Краснограда.
22 червня 1842 року імператор Микола I наказав заснувати сільські повітові училища в казенних поселеннях.У високому указі на ім'я міністра «государственных имуществ» від 23 листопада 1842 року вказувалося створювати нові училища на основах «релігійно-етичної освіти юнацтва при безпосередньому сприянні приходського духівництва». Школи передбачалося створювати в багатолюдних селах. Платня вчителеві-священикові була призначена у розмірі 85 рублів. У цілому, на утримання школи, включаючи платню, освітлення, опалювання і навчальні посібники, виділялося 250 рублів на рік.Міністерство «государственных имуществ» планувало у 1843 році до 16 училищ, що існували у Полтавській губернії, відкрити ще 42 нових. У селі Піщанка Костянтиноградського повіту у 1843 році були відкриті і училище, і школа, керував якими протоієрей Карпович.
Будівля Костянтиноградського приходського училища села Піщанка, побудована у 1843 році.
За відомостями військово-топографічної зйомки, в середені XІX сторіччя територія Костянтиноградського повіту становила 5292 квадратних верст. На півночі і сході повіт межував із Харківською губернією, на півдні - з Катеринославською. Природним рубежем із цими губерніями була річка Орель.
Мапа. Костянтиноградський повіт XIXстоліття.
Сусідніми повітами на заході були Кобеляцький та Полтавський. Через рівнинні, місцями підвищені і хвилясті степи Костянтиноградського повіту, протікали ріки: Багата, Берестова з притоками Вшива і Берестовенька; Орчик із притоками Ольховатка, Ланна і Піщанка, Кума і Педашка; Суха-Лип’янка з притоками Мокра Липянка і Нехвороща; Ладиженка, Лисича, Мокрий Тагамлик, Сухий Тагамлик і Солока. Всі ріки вливалися в Орель та Ворсклу, які несли води в Дніпро.На території повіту проживало 107000 чоловік - 53 тисячі ревізійних душ чоловічої статі і 54 тисячі жіночої, в тому числі: дворян потомствених - 337; дворян особистих - 154; священиків і церковнослужителів - 432; різночинців (міжстанова категорія населення) і обер-офіцерських дітей - 94; іноземців - 109; відставних нижчих чинів - 303; почесних громадян - 2; купців - 102; податних станів (державні селяни, посадські люди,міщани, цеховики) - 51391; козаків – 454; поміщицьких селян – 28101.На території повіту було 221 населених пункти: 1 місто, 2 містечка, 178 сіл, 32 хутори і 8 слобід.Серед них найбільш населеними були місто Костянтиноград, містечко Карлівка, села: Варварівка, Старовірівка, Берестовенька, Парасковія, Петрівка, Мале Перещепине, Нехвороща.Обробіток землі малоросіяни здійснювали важким плугом та волами, а переселенці з російських губерній - сохою та одним конем. Важкі чорноземи і на ділянках, оброблених сохою, давали добрий урожай пшениці і жита. Овес і гречка після сохи родили краще, ніж після плуга.
В селах Берестовенька і Старовірівка зібрані червеці (комахи) селяни використовували для пофарбування червоним кольором вовняних тканин і хусток. Крім того, використовували корінь рослини кермек для дублення шкір. Рослина ця була поширена в північній частині повіту.
Найбільший пивоварний завод знаходився в містечку Карлівка, в маєтку графині Розумовської. В цьому ж маєтку були свічкосальний і свічковосковий заводи.В містечку Карлівка і в селі Максимівка у поміщика Кандиби працювали шкіряні заводи. В цих маєтках були і суконні фабрики, по одній у кожному.У 1846 року в повіті нараховувалося 300 тисяч овець.
У середині XIX століття в Костянтинограді проживало 2289 чоловік, було 2 кам'яні храми, 4 цегляні будинки і 326 дерев'яних. Квартали чотирикутні, вулиці прямі і широкі. У Костянтинограді було 5 круп'яних млинів і 4 салотопних заводи. Більша частина мешканців міста займала-ся хліборобством. У місті було 30 купців, усі 3-ої гільдії. Через місто пролягало дві великі дороги: з Полтави і з Харкова в напрямку Катеринослава, Криму і Бердянська. Проїзд поштовий і транспортний про-тягом року був безперервний, а в літній час проходило через місто біля 70 тисяч чорноробочих людей у Новоросійський край, у Крим і Ставропольську губернію на заробітки і назад.
В місті Костянтиноград знаходилися повітові Присутні місця - урядові установи, Поштова контора, Управління державного майна. Місто прикрашав Казенний сад із могутніми дубами… та плодовими деревами, які було посаджено у першій половині XVIII століття. На підставі затвердженого 9 лютого 1842 року Положення про садові заклади та Інструкції, затвердженої міністром «Государственных Имуществ» графом Кисельовим, усі казенні сади ділилися на три розряди. Костянтиноградський садовий розплідник було віднесено до третього розряду, що сприяли зростанню приватної підприємливості в справах садівництва і поширенню в країні дерев кращих плодових сортів.20 квітня 1863 року Костянтиноградський садовий розплідник брав участь у Всеросійській акліматизаційній виставці у Москві, де за розмотування шовку отримав бронзову медаль.27 липня 1867 року міністром «Государственных Имуществ» було прийнято рішення про закриття Костянтиноградського розплідника і його продаж за ціною 25 рублів за десятину (1,0925 Га) в кількості 34 десятин на суму 850 рублів.
Костянтиноградський розплідник разом з усіма спорудами і майном було придбано Костянтиноградським Земством за 3000 рублів. Для придбання було використано грошову суму, що утворилася в наслідок відмови від заробітної платні за три роки головою Земської Управи Г. Редькіним.
Костянтиноградський розплідник, будівля і споруди школи садоводів (кадр аерофотознімання німецьких розвідників міста Краснограда від 13.08.1941 року)
Для підтримки місцевого лісоводства, садівництва і городництва у 1868 році за рішенням Земських Зборів при Костянтиноградському розпліднику була створена Костянтиноградська практична школа садівників.
Практична школа садівників
У 1863 році в Костянтинограді проживало 3231 осіб, у тому числі 234 ремісників, із них - 63 майстра і 571 купець. Велика частина жителів міста, як і раніше, займалися землеробством, зокрема, баштанництвом. Серед ремісників найбільше було столярів, теслярів, візочників, шевців і кравців. Крім існуючих раніше сукняних і чотирьох салотопних заводів, чотирьох млинів, у 1863 році діяли два маслопереробних і три цегляних заводи, чотири кузні. Стаціонарна торгівля велася в 52 крамницях. Раз на тиждень проводилися базари, п’ять разів на рік - ярмарки.
Мапа. Костянтиноград 1862 року
